Долею викраденого рашистами старости села Стара Збур’ївка Віктора Маруняка переймалося чимало людей не тільки на Херсонщині. Сьогодні, після полону та катувань, Віктор Васильович у безпеці серед литовських друзів. До Литви він виїхав разом із дружиною, і продовжує лікування. З нами він поділився спогадами про окупацію та свій полон.
Сюрреалізм першого дня
Передчуття війни було в багатьох. Те, що вона почалася, Віктор Маруняк зрозумів одразу. Десь о 5-й ранку 24 лютого він почув гул двох літаків. Вони пролетіли над селом низько-низько. Насправді це були дві ракети, націлені на Чорнобаївку. Потім — вибух, величезний чорний «гриб» над Херсоном… Староста розбудив дружину, сказав що почалася війна, зібрався й пішов на роботу. У той день співробітники старостату прийшли рано. У старостаті тремтіли шибки, було чутно вибухи з боку Миколаєва та Станіслава. Ніхто не розумів, що робити. Сподівалися, щось проясниться в центрі ОТГ, у Голопристанській міській раді, куди місцевим депутатам звеліли зібратися опівдні. Але на той час бої вже йшли в районі Олешок. Гола Пристань фактично була відрізана. Поліція виїхала ще об 11-й годині, не було і прокуратури, військкомати закриті. Жодних вказівок з обласної адміністрації до кінця дня не надійшло взагалі. Зв’язатися з ними не змогли. «Перший день був такий сюрреалістичний, — підсумовує Віктор Васильович, — незрозуміло, що відбувається й що робити далі».
В очікуванні
Попри те, що росіяни вже зайшли в Херсон, десь до середини березня їх у Старій Збур’ївці не бачили. І в Голій Пристані — теж. Місцева влада продовжувала виконувати свої обов’язки та вирішувати проблеми, якими раніше не опікувалася. У магазинах почали порожніти полиці, не стало хліба. За тиждень виявилося, що багатьом, особливо багатодітним сім’ям (одна з таких мала 22 прийомних дітей!), нема чого їсти. Старостат шукав у фермерів зерно, лагодили старі млини, мололи борошно, роздавали людям. Хто мав змогу, приносив до старостату харчі, щоби поділитися. Рибалки ловили рибу та роздавали її — гроші не брали принципово. Щоби вирішити проблему з медикаментами, у вайбері створили місцеву групу, де люди ділилися ліками.
Перші зустрічі з окупантами
Першу машину з літерою «Z» старозбур’ївці побачили в середині березня. Вона, мабуть, заблукала, — проїхала через село в бік Рибальчого, розвернулася й рушила назад. Місцеві налякалися, стали телефонували одне одному, старості та питали, що робити, як реагувати.
Перша група росіян, півсотні чоловіків, заїхала в Стару Збур’ївку через декілька днів. Це були не військові, а росгвардія — у чорній формі без шевронів (Віктор Васильович потім вирахував цей підрозділ — Оренбурзький СОБР). Вони поставили машини в красивому старовинному парку посеред села, самі розмістилися в будинку культури, де виламали двері та розікрали всередині все, що можна було, зайняли школу. Потім їм захотілося більш комфортних умов. Тому перебралися у дві туристичні бази на краю села, та в інтернат обласного підпорядкування.
До старости окупанти «завітали» в перший же день перебування в селі. Надвечір до двору під’їхало 6–7 машин, десь із 40 чоловіків вивели Віктора Маруняка на вулицю та завели дивну розмову. Ставили питання, на які не знав, як відповідати: «Мы все знаем, все подтверждается, ты кого тренировал?» Віктор Васильович одразу згадав роки роботи в школі, коли водив дітей у походи, тренувався з ними в спортивних секціях. Та хіба ж про це питають? Посадили Маруняка в машину, повезли в старостат і знову хвилин 15 питали те ж саме. Коли їм самим це набридло, пішла зовсім інша розмова. Нарікаючи, що де б вони не зупинилися, всюди їх бомблять і обстрілюють, повідомили: ночуватимуть у селі — частина в старостаті, решта — у хаті старости. А вранці обіцяли поїхати.
Залишивши господарям меншу спальню, росіяни повністю окупували дім Маруняків. Три десятки озброєних, брудних і смердючих росіян спали на підлозі, у передпокої, у коридорі — всюди, де тільки можна було. Виставили охорону — видно, дуже були перелякані. По кутках городу викопали 4 ями для кулеметників. І нічого не вимагали — лише забрали телефон і в господаря, і в його дружини, й у всіх сусідів поруч — щоби не передали їхні координати. Окупанти сиділи на кухні, їли свої сухпаї та розмовляли. Уже тоді склалося враження, що їм дуже не хочеться потрапити на фронт, що краще отут, у тилу, пересидіти, заробити якісь показники, наловити нібито диверсантів, понарозшукувати зброї — аби тільки їх відправили додому на ротацію, а не кудись там під Бучу або Чорнобаївку.
Вранці окупанти віддали телефони й поїхали. Але не із села, як обіцяли, а стали в самісінькому центрі й більше нікуди не їхали. До 21-го березня в Старій Збур’ївці люди намагалася жити і працювати, не контактуючи з ними.
Арешт і полон
Віктора Маруняка заарештували в день його 60-річчя, 21 березня. Староста якраз обходив одиноких людей похилого віку, а коли вже надвечір повертався додому, йому подзвонила дружина й повідомила: на нього чекають. Передчуття було поганим.
Окупанти сказали, що треба з’їздити в одне місце, і вони швидко повернуться. Поїхали в один зі збур’ївських дворів, там були троє молодих місцевих хлопців, не атошників, усі побиті, один лежав на землі без одежі. Після питання, чи знає їх староста, та ствердної відповіді всіх відвезли на одну із зайнятих росіянами баз.
У перший же вечір там побили всіх. Першу ніч провели стоячи по кутках, на руках кайданки, очі зав’язані. Потім дозволили спати навсидячи. Але кайданок у росіян було мало — усіх чотирьох скрутили докупи дротом, щоби не могли встати. Постійно поруч хтось був з автоматом, розмовляти не давали. Другий-третій день — знову побиття, Били по тілу, щоби на обличчі не було слідів, били одразу декілька людей — це відчувалося по ударах. Якщо падали — били ногами. А ще роздягали на 2–3 години, поки не замерзнеш (тоді холодно було, особливо вночі), потім могли дозволити одягнутися. Або починають душити за горло, а коли втрачаєш свідомість, відпускають — і так по кілька разів. Або пістолет до голови приставлять, мовляв, застрелимо, або застрелимо когось із хлопців, якщо не будеш говорити. Або тиснуть морально: залякують, що і дружину візьмуть («ти навіть не розумієш, що ми можемо з нею зробити»), що проблеми будуть у дітей. І так — три дні.
Окупанти вирішили, що затримані хлопці — члени місцевої ДРГ, а Віктор Маруняк — її керівник. Їх цікавило, хто ще в цій організації, де в Старій Збур’ївці захована зброя, дуже їм хотілося знайти багато автоматів. Віктор Васильович навіть порівнює їх із радянською міліцією, якій для показників хотілося знайти щось кримінальне. В окупантів, мабуть, теж рознарядка була. Вони нічого не записували, і день за днем питали про одне й те ж. Зовсім не розуміючи нашу систему управління та систему виборів, питали про ті речі, про які староста Старої Збур’ївки й гадки не мав.
А потім Маруняка та двох хлопців перевезли до Херсона. Ймовірно, до будівлі обласного управління поліції — одягли маски та кинули в машину на підлогу. У новому місці ув’язнення знову побили. Віктор Васильович впевнений, що це просто доставляло їм задоволення. І дійсно, дії окупантів інакше як садистськими назвати не можна. Немолодого чоловіка катували струмом, чіпляли дроти до пальців рук і ніг, лили на голову та спину воду, вважаючи, що ефект буде більшим. Але на закатованого струм уже не справив враження — принаймні, такого болю, як після зламаних ребер, не було.
Новим співкамерником виявився голландець років 25, який приїхав в Україну до коханої. Він дуже погано розмовляв російською, але чоловіки якось порозумілися. Вранці хлопця забрали, і далі Володимир Васильович перебував в ув’язненні сам.
Їсти давали раз на день, зранку. Спочатку це були сухпаї ЗСУ (ймовірно, захопили наші склади в Козачих Лагерях), потім вони закінчилися, і 2 дні взагалі не годували. Потім окупанти почали варити кашу. Тарілку каші треба було розділити на 3 рази, розтягнути якось на всю добу. А тюремники говорили, що годувати в’язнів немає чим, легше всіх розстріляли. Не було й ліків, а стан Віктора Маруняка ставав гіршим — 9 зламаних ребер, запалення легень і інші рани, але про діагнози він дізнається пізніше.
Потім ще 2 допити, кожного разу їх вели різні люди, але питання задавали одні й ті ж, але вже не били. «У мене склалося таке враження, — зізнається Віктор Маруняк, — що вони вважають: коли людину дуже довго бити, то вона може щось цікаве їм і розказати. І питання були якісь дивні. Через день вони забували, що вже чули відповіді на них, і знову питали те ж саме. Але більше за все Віктора Васильовича дивувала відсутність протоколів і якихось записів.
12 квітня його викликали знову, але це був не допит. Розмова з молодим чоловіком у масці, можливо, ФСБ-шником, почалася з фрази: «У меня нет оснований вас здесь больше держать» — і він протягнув папку з документами. Виявляється, коли старосту викрали, забрали і всі документи, потім вдома двічі проводили обшук, тиснули на дружину, погрожували їй. Усе, що можна було вкрасти, — вкрали (пральну машину в першу чергу). А в пошуках зброї перекопали город.
Умови звільнення — повертатися на роботу, виконувати обов’язки, щоб у селі були спокій і порядок, проукраїнських акцій не допускати, а якщо з’являться нові незнайомі люди, про це треба повідомити. І ще вимога — у жодному разі не покидати територію Херсонської області. Відвезли Віктора Васильовича до Придніпровського парку по вулиці Перекопській, висадили з машини та зняли маску. Довелося йти пішки до херсонських родичів…
Робити вигляд, що ти місцева влада
Повернутися на роботу, як звелів російський співрозмовник, Віктор Маруняк не міг ані фізично, ані морально. Наступного дня, 13 квітня, він поїхав додому. А після обстеження в Голопристанській лікарні дізнався про травми та проблеми зі здоров’ям, які набув під час ув’язнення, і залишився лікуватися на 10 днів. Але й після виписки фізичний стан був несумісний із виконанням якоїсь роботи. Та й систему управління на той час фактично знищили.
Проукраїнська позиція Віктора Васильовича відома в селі ще з 1989-го року, коли він став членом Народного руху та активістом. Усі розуміли, що окупанти не відчепляться — або доб’ють, або змусять на них працювати. Єдине, що можна було, — робити якийсь час вигляд, що ти місцева влада, місцевий начальник, але фактично це ні селу, ані людям нічого не давало. І через тиждень, 28 квітня, за допомогою волонтерів Вікторові Маруняку вдалося виїхати.
Не єдиний
Віктор Маруняк розповідає, що він не єдиний привернув увагу окупантів — росіяни затримали десь два десятки мешканців Старої Збур’ївки. На щастя, відпустили всіх. Добре, що атошників на той момент у селі було небагато, а декільком вдалося виїхати в останній момент. Логіки в затриманнях людей сільський староста взагалі не побачив: старі жінки й молоді хлопці, когось тримали 1–2 доби — когось по 2 тижні. Та останнім часом методи змінилися — стали брати заручників.
Але найбільше непокоїть пана Віктора відсутність інформації про викраденого росіянами голопристанського міського голову Олександра Бабича: «Я не знаю, чи робить наша влада щось для його визволення, де він перебуває, у якому стані, є ж процедури обміну. Не може людина з нормальною проукраїнською позицією, людина, яка дуже багато зробила, реально багато зробила для своєї громади, стільки днів бути в полоні».
Про справи в громаді сьогодні
Після проблем зі зв’язком і з інтернетом у зоні окупації старозбур’ївському старості все важче і важче дізнаватися про тамтешні події. Але люди все одно знаходять інтернет — і не обов’язково з російськими сімками. Та й із російськими зв’язок недовгий — і то за умови, якщо залізеш на дах хати. Переважна більшість людей потрапили в міжчасів’я, як у туман. Люди чекають на визволення.
Налагодити життя в громаді окупанти не в змозі. «У них проблеми, — каже Володимир Васильович, — вони зруйнували стару систему управління, і бачать, що не можуть створити нову. У Криму й на Сході в них на наступний день уже були готові органи управління, там вони автоматично в повному складі перейшли до них на службу. А тут не так, і для них це дивно, для них це відкриття, і вони вже готові набирати в органи управління кого завгодно. Але воно так не працює. Можна видимість створювати, що це якась влада, але коліщатка не будуть крутитися».
Перший крок після звільнення
Віктор Маруняк каже, що після повернення хотів би одразу піти в старостат. «Це наше історичне місце, тому що він розташований не просто в центрі села, це старовинний парк, це будинок культури, найстаріша будівля Лівобережної Херсонщини, дерев’яна козацька церква, яку вони розтрощили». Староста мріє взяти косу і викосити парк разом із хлопцями, як це зазвичай робили по 3–4 рази на рік.
Проста й гарна мрія, нехай вона скоріше здійсниться.
Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі
Залишити відповідь