Херсонцю, учаснику територіальної оборони Івану вдалось дивом вирватись з російського полону. Він і досі в це не вірить. Говорить, що був один шанс з тисячі, бо його звинувачували у тероризмі за двома статтями. Молитви друзів, наполегливість людей, які займались визволенням з полону, збіг обставин – Іван не знає, що саме спрацювало, але вважає дивом, що він зараз на волі, на підконтрольній Україні території. Херсонець розповів Суспільному, як у перші дні війни територіальна оборона стала на захист міста поряд зі Збройними Силами України, про полон і про мрії після Перемоги.
Вибух на Чорнобаївському летовищі вранці 24 лютого Іван бачив зі свого вікна. Він зібрав документи і вирушив до військкомату. Туди приходили добровольці, записувались у територіальну оборону. Підрозділ Івана надвечір відправили до Антонівського мосту, де вже йшов бій. Тероборонівцям сказали, що на “зачищення”.
“Коли ми вже підходили до мосту, там стався прорив. Наші частини почали відступати, і ми відступали разом із ними. Був великий бій, багато людей наших загинули. Тож, 24 лютого ми зустріли ворога біля Антонівського мосту. Після бою ми лишилися в Херсоні, в лавах територіальної оборони виконували різні завдання до 1 березня. А 1 березня з різних боків Херсона стали прориватися російські війська. Це були танки, тигри, БТРи. Тоді бійці тероборони роз’їхалися по різних районах міста, щоб захистити рідне місто. Як ми знаємо, відбувалися бої в різних частинах Херсона. У Бузковому парку загинули наші хлопці, ми прийняли бій в іншому районі”, – розповів Іван.
Коли стало зрозуміло, що територіальна оборона не може протистояти військам РФ, які мали чисельну та військову перевагу, взводу було наказано розійтись, розповів Іван. За наказом, жодних активних дій не вживали. У його машині заховали зброю всього взводу. У березні Іван разом з тисячами херсонців виходив на мітинги проти окупації.
“Херсонці активно доводили окупантам, що Херсон — це Україна. Виходили на мітинги з плакатами, ми приносили траурні вінки для окупантів, скандували лозунги. Всяким чином давали зрозуміти ворогу, що з ним домовлятися ніхто не буде. Але згодом просто з мітингів почали зникати активісти й громадські діячі, які активно підтримували спротив. Одного дня я стояв поруч із Маріо, ми розмовляли на мітингу, а через два дні його викрали. Маріо — це іспанський волонтер, який допомагав українським Збройним Силам, а також біженцям і жителям у прифронтовій зоні на Донбасі”, – продовжив херсонець.
Так тривало до 6 квітня, до телефонного дзвінка від ще одного учасника територіальної оборони, який сказав, що в нього важлива інформація. На цій зустрічі Івана затримали російські спецслужби. Два тижні – у підвалі приміщення поліції на Лютеранській (Кірова), 4. Десять днів допитів, побоїв, тортур. Хоча, говорить Іван, їм було все відомо і без катувань.
“Разом зі мною в приміщенні перебував іще боєць із тероборони у важкому стані: в нього була проломлена грудна клітка. Нас у камері було 5 в’язнів, і всіляко намагалися допомогти йому. Ми були всі з тероборони, але з різних підрозділів Херсонщини, не знайомі раніше. Тому нас разом і тримали. Нас практично не годували, умови були жахливими, було дуже холодно. Постійно були допити. Вимагали, щоб я здав активістів, волонтерів, бійців тероборони. Хотіли, щоб я зрадив Україну, підписав згоду на співпрацю з окупантами. Але я відмовлявся, нікого не здав і ніяких угод не підписував. Десять днів мене важко били та катували. Коли мене взяли, то вже знали про мене все, знали, скільки в мене зброї заховано. Тому в мене вилучили всі автомати, гранати, набої. Зрозуміло, що хтось із нашої тероборони здав мене. Знаю, що в інших камерах теж були люди, але тримали нас окремо і на допити водили теж окремо”, – розповів Іван.
Після двотижневих знущань представник спецслужб повідомив, що розслідування закрите і Івана переводять у табір для військовополонених у Севастополь. Звідти відправляли до Оленівки, Таганрогу, Ростова-на-Дону або в інші російські в’язниці.
“У таборі було багато наших бійців, хто потрапив у полон. Морські піхотинці, бійці з острова Зміїний, прикордонники, багато хлопців, хто зустрів ворога на своєму бойовому посту, але потрапив у полон. Багато полонених з’явилися після взяття російськими військами Маріуполя. Умови утримання в Севастополі були більш придатні, бо це був начебто показовий табір. До нас приїздили російські телеканали, журналісти знімали нас. У нас навіть був телевізор. Я не давав жодного інтерв’ю, але потрапив до якогось сюжету, де мене зняли разом із іншими в’язнями. Цей сюжет показали в Росії, і родичі моєї дружини впізнали мене. Повідомили про це моїй доньці. Вона почала звертатися до всіх, до кого можна, і мене врешті додали в списки на обмін. У кінці квітня нашу групу з Херсона погрузили в автозак і вивезли до межі з Херсонською областю. Усіх — крім нашого пораненого, який помер у табірному госпіталі. Там провели обмін на російських полонених. Мене звинувачували по двох терористичних статтях, тому я навіть не сподівався, що в найближчі років 10 повернуся в Україну”, – сказав херсонець.
Зараз Іван перебуває на території, підконтрольній Україні. Пройшов курс реабілітації, але не може заснути після пережитого. Втім, вірить у Перемогу і в те, що херсонці будуть вільні і знову саджатимуть квіти.
“Хто був у полоні, тим не сняться ці жахіття, бо просто не можна заснути. Я без ліків не засинаю. Психологічно-моральна травма залишиться на все життя. Але я тримаюся і сподіваюсь, що моєї витримки вистачить. Зараз треба думати про Перемогу, про тих, хто залишився на окупованій території. А після Перемоги ми все відбудуємо, відновимо, висадимо квіти. Бажаю херсонцям триматися і вірю, що скоро будуть вільні”, – сказав Іван.
Ім’я героя змінене в цілях безпеки.
Залишити відповідь