Ірина Ханікова — не просто мама п’ятьох дітей. Вона голова громадської організації “Сонячні діти Херсонщини”, створеної для підтримки дітей з синдромом Дауна та їхніх сімей, засновниця Інклюзивного простору дитячих мрій “Сонячний світ”, а ще багато років займається просвітницькою діяльністю. З початком російського вторгнення вона брала участь у мітингах, допомагала пораненим, але змушена була виїхати з Херсона. Тепер з родиною знайшла прихисток у Вінниці. З нами пані Ірина поділилася своїм досвідом окупаційного життя та розповіла, чим займається на території Вільної України.Війну вважали страшним сном
Ірина зізнається – згадувати початок війни важко, тож якось намагалися “закрити” ту сторінку і починати нове життя, але все одно повертається і повертається до страшних, важких годин, місяців, які родина провела в окупації. Вони не очікували, що справжня війна торкнеться їхнього життя. Але 24-го лютого жінка прокинулася від дзвінка своєї подруги, вона і повідомила, що все почалося. Потім почули вибухи.
“Спочатку був шок, — каже Ірина Ханікова. — Ми не готувалися до війни, в нас не було, ані“тривожної валізи”, ані запасів і жодного плану, що робити”.
Вона намагалася взяти себе в руки, вийшла на вулицю — і побачила: люди почали все скуповувати у крамницях і аптеках, стояли черги. У перший день родина чекала, що ось-ось все це закінчиться, вважали війну помилкою, страшним сном, прокинешся — і кошмар зникне.
Було відчуття: треба щось зробити корисне — і це все закінчиться
На другий день прийшло усвідомлення, що це не сон і не помилка, що треба готуватися до страшних подій. Але стати в магазинні черги – не встигли, бо зранку Ірині зателефонували дівчата з лікарні та просили допомоги: у шпиталь доставили перших поранених, їх, закривавлених, треба якось перевдягнути, а одежі нема. У шафах щось познаходили, раділи залишкам шкарпеток з акції “Lots of Socks” (цей флешмоб Ірина організовувала у рамках Всесвітнього дня людей з синдромом Дауна), футболкам з фестивалю “Щасливі разом”, зібрали речі та віднесли до шпиталю. Тільки передали одяг — знову дзвінок: їсти нема чого ані пораненим, ані медперсоналу, який вже добу на роботі. І каструля курячого бульйону, який Ірина тільки-но наварила для дітей, переливає у пляшки і несе до лікарні.
“Родина відійшла на другий план. — згадує Ірина Ханікова. — Було таке відчуття, що треба щось зробити корисне — і це все закінчиться. Якщо я буду таке робити для всіх, все закінчиться дуже-дуже швидко. Але цього не сталося”.
Через кілька днів родина відчула весь жах нестачі продуктів. Бо ж за волонтерськими справами не встигли зробити запаси та виявилося, вдома немає ані борошна, ані цукру. І почалися “дні бабака”: прокинутися зранку, зайняти з дівчатками чергу, вистояти, щось купити, прийти додому, приготувати їсти — і зануритися у гаджети в пошуках новин.
Було дуже багато дзвінків від друзів, колежанок з організації, всі розпачливо питали, що робити далі. І хоча жінка й сама не знала, все ж знаходила якісь слова підтримки:
“Я не знаю зараз, де я їх брала, не знаю, звідкіля бралися ці сили, це відчуття натхнення казати людям, що треба робити, як треба себе поводити — чесно, не знаю. Але я це робила, казала, підтримувала”.
Початок мітингів в Херсоні Ірина Ханікова зустріла з ентузіазмом — їй бракувало можливості вийти й заявити: ми українці. І це при тому, що жінка багато років розмовляла виключно російською, та й зараз до своєї української ставиться досить скептично. Каже, було дуже страшно, особливо коли проїжджали БТРи, коли на площі зник хлопець, і досі невідомо, де він. Але попри страх їй хотілося виходити і говорити, що Херсон — це Україна.
Потім виникло питання з роботою організації, на той час усі родини залишалися в Херсоні та потребували якоїсь підтримки. З Тетяною, керівницею інклюзивної театральної студії, вони вирішили продовжувати зустрічі з дітками онлайн.
“Коли ми перший раз вийшли на цю онлайн-зустріч, хто з підвалу, хто звідки зміг, варто було бачити очі цих дітей, — розповідає Ірина. — Вони так зраділи, було видно, як їм не вистачало спілкування, можливості побачити одне одного. Для них це було ковтком свіжого повітря. І ми почали робити ці зустрічі систематичними — попри поганий зв’язок, брак сил, бажання плакати або кричати. Ми збиралися та спілкувалися, підбирали такі теми, щоб дітям було цікаво та корисно. Одним словом, щось робили”.
Діти й війна
Про війну з дітьми не говорили — навпаки, намагалися розповідати про щось добре та повністю відволікати їх від подій навколо. З ними читали казки, співали, танцювали, тренувалися, навчали правильно дихати й багато малювали, аби вони не чули, що за вікном відбувається щось страшне, могли знову стати розкутими і покращили свій психологічний стан. Але ці діти, діти з синдромом Дауна, і не питали про вибухи. Син Ірини Артем продовжував жити життям, яким жив і до війни — хіба що його не виводили на вулицю, де він міг би побачити ворожі БТРи. Складніше їй було з донькою Ксюшею, бо вона все розуміла, бачила, в неї були панічні атаки — з нею доводилося працювати та розповідати, що це таке війна.
Тож в організації не було групових терапевтичних занять — вирішили, що за наявності проблеми краще, щоб мама особисто поговорила з дитиною. Дорослі просто намагалися робити будні своїх сонячних діток щасливими та яскравими.
“Можливо, це неправильно, — розмірковує Ірина, — але нам так було спокійніше. Ми не знаходили слів, я їх і досі не знаходжу, як правильно розповісти дитині про все, що відбувається. Перше, що робила, — обіймала дітей, пропонувала дихати разом, казала нічого не боятися, бо мама поруч, що все буде добре. Більше слів я не знаходила”.
Валізу в руки — і вперед
Виїздити з окупованого міста родина Ірини дуже довго взагалі не планувала — хотіли дочекатися ЗСУ в Херсоні. Змусили зробити цей крок російські військові, які стали “навідуватися” до будинку. Спочатку вибивали двері в одній з квартир на другому поверсі — діти тоді дуже налякалися, а дорослі почали ховати всі гаджети й видаляти соцмережі. Вдруге прийшли й просто подзвонили в домофон… І навіть тоді, розуміючи всю необхідність, вона ще й не була готова виїжджати.
Відповідальність за життя родини взяв на себе старший син. Він зателефонував і сказав: “Мамо, завтра о 5-й ранку вас чекає авто. Валізу в руки — і вперед”. Він організував евакуацію понад 27 родин з Херсону, вивіз своїх старших сестер, а потім і родину мами з молодшими дітьми. Сам виїхав останнім, забравши собаку та кішку. Ірина згадує, як переживала спочатку за одну старшу доньку, потім за іншу, як чекала на їхні дзвінки з підконтрольної території — і тільки після того могла видихнути. Тепер настала їхня черга…
Мінімум речей, невеличка машина, в ній двоє дорослих і двоє дітей їхали разом з іншими людьми. Вони потрапили під вогонь, ці 2,5 години під пострілами з “Градів” згадують з жахом. Ксюша плакала, а Тьома чомусь із самого початку співав гімн України — і співав доти, доки не потрапили до своїх. Мабуть, вперше жінка раділа, що син не дуже добре розмовляє, і зрозуміти його слова чужа людина не могла. А от мелодію він передавав точно! Ірина дуже боялася за дітей, але нарешті 12-годинна подорож з Херсона до Миколаєва закінчилась…
Бути сильною та мужньою
Виїзд з Херсона є серйозним випробуванням для будь-кого, а для батьків дітей з синдром Дауна він стає надскладним. Ірина Ханікова розповіла, що декільком родинам вдалось виїхати — дехто вирушив за кордон, дехто залишився в Україні. Але ще 10 родин перебувають в Херсоні. Попри порушений зв’язок та інтернет, вона за найменшої змоги намагається спілкуватися з усіма батьками та підтримати кожного.
Одна з найголовніших причин того, що люди не виїжджають з окупації — відсутність коштів. Інші не хочуть кидати батьків похилого віку. Є різні причини. Ірина вважає: кожна родина сама має прийняти рішення, виїжджати чи залишатися, а вона, згадуючи ці 2,5 години під “Градами”, не має права тиснути на людей. Лише опинившись вдалині від вибухів, у затишному селі на Одещині, жінка відчула, як розривається серце від усвідомлення того, що все залишилося в Херсоні — житло, друзі, речі, робота…
“Діти дивляться і питають: “Що далі, мамо? Що будемо робити, як і де будемо жити? А де наші друзі? Чи зможемо повернутися додому?” А ти не знаєш жодної відповіді. Я не кажу, що це страшніше, ніж жити в окупації, але теж дуже страшно. Але я намагаюсь посміхатися, намагаюся робити все, щоб діти були щасливі”.
Через “згусток нервів”, через нескінченні сльози, яким вона не дозволяє взяти над собою гору, Ірина намагається підтримати всіх — і тих, хто залишився в Херсоні, і тих, хто виїхав. Намагається підтримати і конкретними справами, і постами у Фейсбуці. Вона відчуває, що повинна давати людям підтримку, повинна усміхатися, повинна бути сильною, мужньою людиною, але засмучується, що вдається їй це не завжди.
На вільній землі
Ірина Ханікова бачить, що зараз кожна родина дуже переймається своєю дитиною – і особливою, і звичайною.
Ті, хто виїхав за кордон, розповідають, що дуже важко, не розуміючи мови, пристосуватися до життя. І хоча українців приймають, надають житло, харчування, з одягом допомагають, але того повітря, як у нас в Україні, тих друзів, того спілкування немає. Дехто вже знайшов роботу, шукає дітям садочки та школи. Але всі вони живуть з надією на повернення, хоча ніхто не знає, коли це станеться.
Ірина радіє, що дівчата, які зараз мешкають в інших містах України, не втрачають командного духу, до якого звикли в Херсоні. Бажання допомагати та бути корисними для суспільства не дає їм сидіти на місці, волонтерять всі — плетуть сітки, допомагають в якихось їдальнях.
Вона, як завжди, перебуває у вирі подій громадської діяльності: продовжує підтримувати родини, шукає донорів і переказує кошти від них на рахунки тих, хто потребує допомоги. Через Червоний Хрест і волонтерів долучається до пошуків гуманітарної допомоги для всіх, хто залишився і хто виїхав. Організація “Сонячні діти Херсонщини” підписала меморандум з іншою організацією, яка займається захистом прав осіб з інвалідністю, і зараз працює над інформаційною компанією, що допоможе донесли до людей з інвалідністю складні питання стосовно війни.
Її діти вже живуть нормальним дитячим життям: ходять на тренування з брейку, на заняття з гончарства, на майстер-класи. Але тільки-но чують сирени, вибухи або гучні звуки — одразу затуляють вуха. Часом вони посміхаються, а часом начебто без особливих причин в них котяться сльози. І мати розуміє: потрібно дуже багато часу, перш ніж вони трохи заспокояться, а їхній психологічний стан покращиться.
Життя продовжується
Наостанок розмови Ірина Ханикова побажала всім нам миру, душевного спокою та міцних обіймів рідних:
“Я хочу, щоб кожен з нас залишався людиною, незважаючи на обставини, щоб кожен з нас не судив іншого, тому що ми всі люди. В кожного своє життя, але ми всі українці. Я пишаюсь тим, що я українка, що я херсонка. Тримайтеся, херсонці, згадуйте якісь гарні моменти свого життя, тому що це допомагає. А якщо погано — дихайте, і вам буде трохи легше від того, що ви дихаєте, що ви живі, і життя триває”.
Залишити відповідь