Херсонські журналіст Дмитро Багненко та фотографиня Лі Білецька майже 3 місяці прожили в окупації, але разом із донькою їм вдалося виїхати до Києва.
Попри сум за рідним містом, вони радіють, що зважилися на цей крок, бо в Херсоні перебували під постійним пресом, жили під загрозою не повернутися додому: “Ми не знаємо, що може статися сьогодні, чи заберуть нас, чи не заберуть”. Окупацію Дмитро та Лі характеризують як “тихий терор” і розповідають про свої враження від життя “під прицілом російської зброї”.
Початок
У перші дні окупації подружжя вирішило залишитися в Херсоні. Намагалися бути корисними. Надихала діяльність волонтерів, яких на початку було дуже багато – підприємці за свій кошт купували різні продуктові набори й розвозили їх для всіх, кому це було потрібно. Бути волонтером було небезпечно, але саме їхня діяльність достатньо потужно підтримувала цивільне населення.
Дмитро одразу записався в Муніципальну варту, допомагав із розвезенням гуманітарної допомоги, із чергуванням у лікарні, із сортуванням речей і продуктів, робив коктейлі Молотова. Але це громадське об’єднання за деякий час розпустили. Лі намагалася поповнити ряди волонтерів, прийшла разом із донькою, але у волонтери її не взяли, бо охочих виявилося забагато. Тож займалася просвітництвом, розповідала про ситуацію в Херсоні, допомагала комусь грошима, наскільки це було можливо.
“Якщо б всі сиділи дома, то хто б сказав, що Херсон – це Україна?”
Заклики виходити на мітинги в Херсоні з’явилися одразу, як виникли чутки про проведення референдуму — такого, як у Криму або на Донбасі. Діма та Лі мають активну громадянську позицію, тож не дивно, що ці мітинги без них не обійшлися. “Якщо б всі сиділи дома, то хто б сказав, що Херсон – це Україна?” – вважають активісти. Але зізнаються, що це було дуже лячно при окупаційному режимі, за загрозливої присутності людей зі зброєю. Побоювання залишити маленьку доньку сиротою (гарантій, що військові не відкриватимуть вогонь по мітингувальниках, не було) змусили їх діяти обережно: часом ходили на мітинги по черзі, не виходили на перші лінії, приходили не на початок, а хвилин на 5 пізніше, щоб у разі чого встигнути втекти. Після розгону мітингів Лі, турбуючись за долю дитини, перестала на них ходити. Дмитро продовжував ходити, але не на всі. Останній мітинг відбувся у Херсоні 27 квітня, його окупанти розігнали димовими гранатами. З того часу виходити на демонстрації стало дуже небезпечно, й акції протесту припинилися.
Але саме на цих мітингах містяни показали, чого вони прагнуть насправді, довести що Херсон — це Україна, а не російськомовний проросійський регіон. І тут не може бути інакшого трактування. Насправді, розуміння важливості цих подій прийшло не одразу, а згодом, коли херсонські акції протесту отримали великий відголос, коли люди з різних куточків України, з усього світу писали слова підтримки, розповсюджували відео з мітингів: натовп містян йде, навколо росіяни стріляють у повітря, а вони все одно продовжують йти. Це був момент єднання, розуміння: ми одне ціле, Херсон – це частина України, а Україна тут, у Херсоні. “Важливо не втрачати цей зв’язок, – вважає Дмитро, – тому, що зараз херсонці, хоча й не мають змоги так активно показувати свою позицію, все одно несуть Україну в собі, вони відчувають себе в Україні й частиною України. І хоча люди не можуть це показувати, це не означає, що цього немає”.
“Паралельний світ” окупації
Росіяни намагалися знайти організаторів мітингів, точково “висмикували”, забирали людей прямо з вулиці, били, катували. Херсонцям влаштовують перевірки документів, вираховують “небажаних” за постами в соцмережах — за висловлювання своєї позиції щодо окупації. Люди просто зникають — чоловіки, жінки. І найжахливіше – не зрозуміло, що робити, куди звертатися, де брати цю інформацію, як шукати людину? Чи відвезли її в СІЗО або в поліцію в центрі, чи вона десь в іншому місті, у Криму? А раптом її вже взагалі немає? Постійне відчуття тривоги, невизначеності, ніби ходіння по лезу.
Багато знайомих Діми та Лі відчули на собі “радощі” безпосереднього спілкування з окупантами. Одного викрали прямо з мітингу – росіяни чомусь вирішили, що він один з організаторів. Його допитували, жорстоко побили, вибили декілька зубів, імітували розстріл, потім в одному з районів міста викинули. Іншого, священика, теж викрали, катували, сильно побили, знущалися, довго тримали в якомусь приміщенні, але все ж відпустили. На щастя, відпустили й журналіста Олега Батуріна, якого утримували декілька днів в ізоляторах. Про багатьох і досі нічого невідомо – окупанти викрали мера міста Гола Пристань Бабича, колишнього мера Херсона Володимира Миколаєнка, каховського активіста Сергія Цигіпу…
Та й самого Дмитра в березні росіяни затримали, коли він їхав на велосипеді і знімав роздачу гуманітарної допомоги — почали стріляти в повітря, підбігли. Врятувало лише те, що це була одна з перших акцій російської “доброчинності”, навколо купа народу, повний хаос, а самі окупанти були дуже зайняті, бо й собі хотіли урвати шматок і ховали згущонку. Тож Діма минувся легким переляком і наказом видалити відео. Пізніше така безпечність могла б закінчитися зовсім інакше. А потім з’являються відео, де цивільних людей катують електричним струмом, і вони розповідають, як вони пройшли перевиховання, курс денацифікації, зізнаються, в усьому…
Поступово Херсон порожніє, люди виїжджають, майже нічого не працює, з готівкою проблеми — до банків величезні черги. Щоби виконати прості звичні побутові операцїі (розрахуватися за допомогою терміналу, кудись піти), треба подолати багато труднощів. За щастя було знайти й купити в окупованому місті звичайнісіньку томатну пасту.
Через деякий час з’явився острах говорити українською. Щоби не дати жодного шансу привернути до себе увагу, україномовна Лі навіть репетирувала якісь можливі діалоги з окупантами російською, пересувалася лише перевіреними шляхами, де немає блок-постів і скупчення російських військових.
Складно жити, набагато складніше не піддаватися депресивним настроям, думкам, що херсонців усі залишили, зберегти свою психіку. Життя в окупації схоже на виживання, коли людина намагається якось “законсервуватися”, дочекатися звільнення міста і при цьому вціліти. Намагання врятувати своє життя в жодному разі не нівелює проукраїнську позицію активістів. Вони всілякими способами намагалися зберегти ясний розум і залишатися функціональними. Бо депресія й дитині зашкодить, і не дасть за потреби швидко мобілізовуватися.
Біль і неможливість нічого зробити людину консервує, і потім із цього стану складніше виходити. Лі зізнається, що їй трохи допомагала творчість. Але звернутися до фотографії вона змогла не одразу — і зовсім не через брак ідей, а через, здавалося б, їхню недоречність. Згодом знімала й постила свої світлини, як реакцію на те, що бачила та відчувала.
Поїхати не можна залишитися
Але надія на швидке визволення танула на очах. І в якийсь момент активісти вирішили, що будуть кориснішим на підконтрольній Україні території. Дитина достатньо гнучко адаптувалася до того, що відбувалося, але момент невизначеності з її майбутнім на окупованій території теж зіграв свою роль. Дмитро та Лі вирішили виїхати, незважаючи на відсутність гуманітарних коридорів і, як і всі, робили це на свій страх і ризик.
Виїхати вдалось відносно швидко та легко. Шлях, який у мирний час долали менше ніж за 6 годин, забрав 2 дні. І це ще добре, бо дехто днями стояв у чергах. Допомогла й наявність у машині дитини — на російських військових на той час це ще впливало, вони швидше пропускали або формували колони з машинами, де були діти. Постійне спілкування зі співвітчизниками, котрі стояли в чергах на пунктах пропуску довше, давало розуміння умов перебування на трасі. Є кілька зруйнованих заправок, але туалети там не працюють. А люди стояли в чеканні по 10 днів, їжа та вода в багатьох закінчилися. Діма та Лі, звісно, з ними ділилися, хоча взяли із собою їжі небагато, та й не уявляли, наскільки могли б там застрягнути.
Щоби про Херсон говорили…
Про Херсон від початку війни мало говорили. Херсонці, особливо на початку окупації, масштабно і ясно дали зрозуміти, що Херсон — це Україна, на мирні мітинги вийшло 10 тисяч містян — що може бути більш промовистим показником? Зараз багато людей чекають на звільнення, і вони хочуть дочекатися його в Херсоні. Діма та Лі вважають, що потрібно більше говорити про Херсон — не в контексті мемів про Чорнобаївку, населення якої насправді страждає під час вибухів, але в контексті розповідей через історії, через різні аспекти терору, зі збиранням свідчень злочинів.
Про патріотизм і зраду
Точиться багато суперечок навколо тих, хто виїхав, і хто залишився: хто з них патріот, хто зрадник. Насправді, це питання не має сенсу, бо в кожної людини є свої причини покинути Херсон або залишитися в окупованому місті.
Деякі знайомі Дмитра не дивлячись ні на що залишились, аргумент у них простий: якщо всі виїдуть, то хто тут залишиться? Переконати їх не вдалося. Але чимало з тих, що виїхали, потужно працюють на нашу перемогу. Вони поповнили ЗСУ, стали волонтерами, медпрацівниками в армійських шпиталях, організовують за кордоном кінопокази, влаштовують різноманітні масові заходи.
Про повернення додому
Вони мріють повернутися, бо так багато залишилося в Херсоні. Дмитро каже: “Це ж місце, де я народився, де я виріс, де я працюю, де живуть мої батьки, де народилася моя донька, з якою я ще не ходив у плавні на байдарці, якій ще багато всього не показав. Такі речі неможливо оцінити й неможливо якось віддати. Звичайно, ми б хотіли повернутись у Херсон”.
А ми сподіваємося невдовзі зустрітися з Дмитром і Лі в рідному місті, звільненому від небажаних російських “туристів”, що принесли із собою глибокі біль і горе.
Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі
Залишити відповідь